Моя вірна супутниця 

Я отсидів на ній 10 років 

Де тільки не сидів, де тільки не бував. 

Я про свою Першу, сумку «почтальйонку». 
Вона пам’ятає багато, ці спогади ми формували разом. 
Та настав її остаточний час, коли з її загашників визирало пів паспорту, коли собачку-застібку так заклинило, що Я і досі не можу зрушити її з мертвого місця, навіть в гаражі зі станком та плоскогубцями. 

Мою сумку ми придбали із татом, в Сумах, в липні-серпні, в останні моменти вступної компанії, а може навіть перед заселенням в гуртожиток, останніх числах серпня 

І почалося. 

Перші два тижні вересня Я її іще обживав і старанно носив в ній зошити. Але потім зі мною познайомився Антон. 
Від цього моменту Я став узнавать про нові інтєрєсні місця і вєщі: став бувать на кампусі, на висотках, на річці, на камнях і скам’ях, в общагах, хатах, на Тітаніку особо. 

Титанік – це Друге знакове місце, де Я отсижувався на сумці, де на ній сиділи другі і де було… прекрасно! 

Сумка, як Я пізніше вияснив, коли досліджував її ніші і розставляв нужні вєщі по нужним карманам – була дуже хорошою для мене і вельми практичною в своїх карманах. 

В период с 16 до примерно 20 лет я писала стихи. В те времена была и первая влюбленность, и первое расставание, и первая, и вторая поездка в северную столицу, и встречи с интернет друзьями. Проще говоря много впечатлений и хороших, и плохих. 

Когда всё стало более менее стабильно, строчки в голове перестали складываться в стихи. С тех пор могла написать лишь четверостишие. Но лишь в те моменты,когда на душе скребли кошки, а не в моменты радости.

Очень сожалею, что не могу уже сочинять. Ведь памятных и счастливых событий было достаточно.