Я обожнюю свої слова, свої любимі вживані.
НУ як обожнюю: коли говорю як хочу, як лягло здавно, в моїх місцях, вдома і як самому звиклося
Коли кажеш як кажеться - здається, слова самі пливуть, просяться.
Вимова по прихоті і по-звичному наче несе спокій, заспокоює, не хвтилює
Ні на право, ні на ліво Я ними не кидаюся.
Ще з 7-го класу став розуміти міру, чистити свою мову, старатися.
Аби-чим займалася голова, в думках - аби гудіння думок було монотонним.
Тож, в свій час вони зв'являються і ллються, заспокоюючи і ставлячи все на місця
Інша справа - вміння висловлювати думки вголос, особливо щось несподіване чи таке, що може бути прийняте в штики, або мені так кажеться. Тут і тремтиш, і ціпенієш, і серце калатає і тремтиш - через хвилювання, і погода також наче відіграє важливу роль, а вона відіграє.
Та коли приходить час говорити важливості в хід йдуть рідні та звичні собі слова.
Як самий кращий засіб - щоби тримати себе в нормі глузду, ясності, серйозності.
А от коли починаєш бесідувати про різні серйозності, заумності чи загальності: часто вживаєш, бува, слова-вставки, які одразу роюлять твій образ ученим, научним.
Поки писав цю замітку, не прийшлося нічого такого вжити, сказати. На все свій час, місце і потреба.
Ваш Шеврон
